Леонід Петрович Кравченко (10 травня 1938, Турєєвка, Орловська область – 2 липня 2018, Москва) – радянський і російський журналіст, медіаменеджер, партійний і державний діяч, народний депутат СРСР. З 1975 по 2003 рік головний редактор і керівник низки державних засобів масової інформації. Біографія
Народився 10 травня 1938 року в селі Турєєвка Дубровського району Орловської області. У перші роки війни перебував із матір’ю серед брянських партизанів. Батько зник безвісти. Вітчим, учасник Великої Вітчизняної війни, разом із матір’ю працювали вчителями в сільській школі – спочатку в Брянській області, а після переїзду до Смоленської області понад 40 років викладали в Логовській школі Велізького району. Леонід закінчив Логовську семирічну школу, а потім із золотою медаллю Велізьку середню школу. 1956 року вступив на факультет журналістики МДУ. 1961 року закінчив факультет журналістики МДУ. Ще студентом у 1958 році написав свою першу літературну працю – повість „Зустріч зі смертю”. До 1966 року працював заступником редактора економічного відділу газети „Будівельна газета”, а з 1966 по 1975 рік у телецентрах на Шаболовці та в Останкіно був першим заступником редактора телепередач для Москви та Московської області, зняв кілька документальних фільмів. З 1975 по 1980 рік був головним редактором „Будівельної газети”, тираж якої за його керівництва зріс удесятеро – з 62 тисяч до 670 тисяч примірників. З 1980 по 1985 рік очолював газету „Труд”, тираж якої подвоївся до рекордних 19,7 мільйона примірників, що було зафіксовано в Книзі рекордів Гіннеса. 1985 року призначений першим заступником голови Державного комітету СРСР із телебачення і радіомовлення (Держтелерадіо СРСР), працював на цій посаді до 1988 року. 1989 року очолив Телеграфне агентство СРСР (ТАСС). 14 листопада 1990 року указом президента СРСР Михайла Горбачова призначений головою Держтелерадіо СРСР, а 8 лютого 1991 року – головою Всесоюзної державної телерадіокомпанії. Його перше інтерв’ю в газеті „Известия” (4 грудня 1990) мало заголовок „Я прийшов виконати волю президента”. Ця фраза згодом сприймалася як програмна заява, хоча Кравченко стверджував, що її вирвали з контексту, і вона стосувалася реформування Держтелерадіо. Через редакційну політику 1991 року його виключили з Союзу журналістів СРСР. 19 серпня 1991 року, підкоряючись рішенням Державного комітету з надзвичайного стану, запровадив жорстку політичну цензуру на телебаченні, заборонивши подавати інформацію з Білого дому. 21 серпня 1991 року указом президента РРФСР був тимчасово відсторонений від посади, а 26 серпня 1991 року, після придушення серпневого путчу, указом президента СРСР звільнений. 1989–1991 роках – народний депутат СРСР, член ЦК КПРС (1990–1991). 1993 року працював першим заступником головного редактора „Російської газети”. 1998–2003 роках очолював створену ним „Парламентську газету” – офіційний друкований орган Федеральних зборів Російської Федерації. 1998–1999 роках – член ради директорів ВАТ „ТВ-Столиця” та перший заступник голови ради директорів ВАТ „ТВ-Центр” (з липня 1998 по липень 1999). 2007 року працював у „Будівельній газеті”. Помер 2 липня 2018 року в Москві, похований 5 липня 2018 року на Троєкурівському кладовищі. Факти
Декларував прихильність до жорстких професійних стандартів: „Мало бути відомим, треба відповідати багатьом вимогам. Ведучий стає близьким для мільйонів, тому має бути бездоганним у одязі та мові, інакше глядач помітить поганий смак. Я сам позичав колегам сорочку, а одного разу навіть прасував штани Ельдару Рязанову!” За його ініціативою на телебаченні з’явився Анатолій Кашпіровський, тому Кравченка називали „хрещеним батьком феномену Кашпіровського”. У січні 1991 року через „уточнення концепції” зняв із ефіру ведучих програми „Взгляд”, відключив канали незалежного агентства „Інтерфакс”. У новинах „Время” і ТСН запровадив „випускових редакторів”, які здійснювали ідеологічний контроль. З ефіру ТСН усунув ведучих Тетяну Міткову, Євгена Кисельова і Юрія Ростова, скоротив ефірний час „Радіо Росії”. Популярний ведучий Володимир Молчанов залишив Центральне телебачення. На критику відповідав полемікою в пресі: „Євген Додолєв запускав про мене такі чутки, що доводилося пояснювати в прямому ефірі.” Стверджував, що через особисту неприязнь Бориса Єльцина восени 1991 року його викликали на 12 допитів до Генеральної прокуратури РРФСР. У книзі „Бітли перебудови” стверджується, що Влад Лістьєв „вкрав 5 мільярдів рублів рекламних грошей”. У січні 1991 року зняв із ефіру матеріал Олександра Мирліна про напад ОМОНу на Латвійський дім преси та об’єктивну інформацію про Вільнюські події. Закрив програму „Взгляд”, запровадив цензуру в ТСН і повернув „Время” до формату доперебудовного періоду. В інтерв’ю „Независимой газете” заявив, що державне телебачення не має права критикувати керівництво країни, а у Верховній Раді СРСР сказав, що об’єктивність визначає він сам. За його керівництва частка розважальних програм в ефірі значно зросла. 13 квітня 1991 року Московський союз журналістів виключив його зі своїх лав. Подальша кар’єра
1989–1991 – народний депутат СРСР, член ЦК КПРС (1990–1991). 18 травня 1989 – 26 вересня 1991 – голова Федерації хокею СРСР. 1993 – перший заступник головного редактора „Російської газети”. 1998–2003 – керівник „Парламентської газети”. 1998–1999 – у радах директорів „ТВ-Столиця” та „ТВ-Центр”. У першій половині 2000-х викладав журналістику в Московському державному відкритому педагогічному університеті. Наприкінці 2000-х – на початку 2010-х – професор Вищої школи економіки. Громадська діяльність
18 травня 1989 – 26 вересня 1991 – голова Федерації хокею СРСР. Нагороди
Нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора. Книги

• „Лебедина пісня ДКНС” (2010): про катастрофічні наслідки перебудови.
• „Як я був телевізійним камікадзе” (2005): про телебачення 1980-х і еру гласності.
• „Таємниці блакитного екрану” (1974): про історію та мистецтво телебачення.
• Документальна повість „Зустріч зі смертю”.

Сім’я
Був одружений, мав двох дітей. Син Андрій (псевдонім Антон Орех) – відомий радіожурналіст і публіцист.