Козирєва Дар’я Олександрівна, народилася 7 жовтня 2005 року, громадянка Російської Федерації, проживає в Санкт-Петербурзі, раніше була студенткою медичного факультету Санкт-Петербурзького державного університету. Її звинувачують у вчиненні злочинів, передбачених частиною 1 статті 167 Кримінального кодексу Російської Федерації („Умисне пошкодження майна, що спричинило значну шкоду“, до 2 років позбавлення волі) та частиною 1 статті 280.3 („Публічні дії, спрямовані на дискредитацію використання Збройних сил Російської Федерації“, до 5 років позбавлення волі). Вона перебувала під вартою з 24 лютого 2024 року до 7 лютого 2025 року, коли була звільнена з забороною певних дій. Ця 19-річна дівчина вчора в суді Санкт-Петербурга виголосила неймовірно сміливу промову в путінській Росії. Студентку Дар’ю Козирєву судили за „дискредитацію“ армії (частина 1 статті 280.3) – за аркуш із віршами Тараса Шевченка, який вона приклеїла до пам’ятника українському поетові в річницю війни. Ось її останнє слово: „Якби Тарас Григорович раптово опинився в наш час, можливо, від мене очікували б фрази, що він був би тихо приголомшений. Ні, він би навіть не здивувався – анітрохи. Надто знайомою була б йому ця картина. Московія знову лізе. Звісно, війна не почалася в 2022 році, і навіть у вужчому сенсі відправною точкою слід вважати 2014 рік. У 2014 році її почали ті самі росіяни, винні в кожній краплі пролитої крові. У ширшому сенсі війна триває не з 14-го, а століттями. Дивовижна риса російської історії. Який би режим тут не панував, наче релігія не дозволяє цьому режиму просто взяти і залишити Україну в спокої. Царі, комуністи – вони нічим не відрізнялися один від одного, які б шати вони не намагалися надіти. Здавалося б, за стільки століть могли б зрозуміти: ну відчепіться вже, відчепіться. Так, Москва перемагала, багато перемагала, але остаточної перемоги вона ніколи не бачила. І не побачить. Український народ цього більше не дозволить. Їм вистачило. Але любителі окупації цього так і не зрозуміли. Вони не найрозумніші, як би їм цього не хотілося. Ніхто не давав їм права говорити про минуле і майбутнє України. Вони не розуміють, що українцям не потрібен жоден старший брат, особливо не потрібна якась триєдина російська нація. Україна – це вільна країна, вільна нація, і вона сама вирішуватиме свою долю. Якщо хтось поширюватиме наративи загарбника, українці його ненавидітимуть. І не варто тут говорити про українських націоналістів. Самі довели. Якщо хтось лізтиме в Україну, його битимуть. І, можливо, боляче. Я щиро бажаю росіянам просто запам’ятати ці елементарні істини. Україна, ще раз, вільна нація. Вона сама вирішить, яким шляхом іти. Сама вирішить, кого вважати другом і братом. А кого – лютим ворогом. Сама вирішить, як ставитися до своєї історії. І тим більше сама вирішить, якою мовою говорити. Я ніби кажу очевидні речі, але вони не є очевидними. Зрозуміло, що Путіну не вкладається в голові, що Україна – суверенна нація. У нього, втім, багато чого не вкладається в голові. Наприклад, права людини, демократичні принципи. Але навіть ті, хто, здається, проти путінської влади, не завжди це розуміють. Не завжди розуміють, що Україна, яка заплатила кров’ю за свій суверенітет, сама вирішуватиме, як їй бути. Звісно, хочеться вірити, що з приходом демократії рано чи пізно це ставлення зміниться. Хочеться вірити в таке прекрасне майбутнє, де Росія відмовилася від будь-якого імперіалізму – як хижого і жадібного до крові, так і прихованого, що ховається в людських думках. Дай Боже, просто дай Боже. Я вже згадувала в дебатах, що дуже безглуздо виглядало б згадування кайданів у контексті сучасного становища України. Ну, українці більше не дадуть себе закувати. І зараз не дали. Але за часів Тараса кайдани, на жаль, були суворою реальністю. Тому в його творчості не знайдеш бойових закликів бити москалів. Не той час, не ті надії. Його патріотична творчість – це плач. Плач за гіркою долею України. Плач за забутою славою запорожців. Плач за помилками і поразками, через які Україна втратила свою волю. Він, звісно, вірив, що одного дня повернеться минула слава, що привиди великих гетьманів повстануть із століть, що Україна нарешті скине ворожі кайдани. Він не міг точно знати, коли це станеться. Він не міг знати, що вже через півстоліття на карті з’явиться Українська Народна Республіка, що ті самі українські селяни, колись закріпачені, безправні, безголосі, нарешті піднімуть національний прапор, що вони візьмуть до рук зброю і підуть бити більшовиків і добровольців, очолюваних Петлюрою. На жаль, перемогли більшовики. Причому, на жаль, не лише для українців, а для багатьох народів. А Україна опинилася в руках жорстокого ката ще на 70 років. „Я знову змушений вас перервати, це не урок історії,“ – втомлено втрутився суддя Оврах. Зараз про сучасність. Сьогодні кайдани давно скинуті. Більше ніхто їх на Україну не надіне. Народ століттями проливав кров за свою свободу. Більше він цієї свободи нікому не віддасть. Українці чудово пам’ятають, як колись боролися їхні предки. І хочеться запитати лише одне. Чи пам’ятає це східний сусід? Комуністів, на щастя, більше немає, царів і поготів, але імперські традиції, здається, залишилися. Так, як я вже казала, Путіну, схоже, не вкладається в голові український суверенітет. Його б, у принципі, цілком влаштувала слухняна, безмовна Малоросія, бажано навіть малоросійська губернія, яка не має своєї волі, яка слухається кожного його слова, яка розмовляє чужою мовою, поступово забуваючи свою, рідну. Десь точно була помилка. Ну, Путіну було важко повірити, що Малоросія йому більше ніколи не світить. Українці просто не дадуть перетворити свою країну на таке. Путін намагався, наполегливо намагався. У 2014 році він анексував Крим, він розпалив війну на Донбасі з тими ж цілями. У 22-му він, мабуть, вирішив, що настав час завершити розпочате. Гарний був план. Бліцкриг, Київ за три дні. Не дивно, що не вистачило ні трьох років, ні тридцяти років не вистачило б. Ворога швидко вигнали з околиць Києва, змусили тікати з-під Харкова, вигнали з Херсона. Окупанти не лише не дійшли до столиці, вони й ОРДЛО досі не контролюють повністю. Частина української землі, так, досі захоплена. Можливо, вона ще довго буде захопленою. Це сумно визнавати, але, на жаль. Однак підкорити Україну Москві не вдалося. Героїчний український народ став на захист Батьківщини. І ціною багатьох, багатьох жертв відстояв свою країну. Національний прапор майорить над Києвом і майорітиме вічно. Ще на початку 2022 року, коли їх вигнали зі столиці, окупанти просто залишилися з носом. Я, звісно, мрію, щоб Україна повернула собі кожен клаптик своєї землі, включно з Донбасом і Кримом. Я вірю, що одного дня моя мрія здійсниться. Колись історія все розсудить справедливо. Але Україна вже перемогла. Вже перемогла. Все.“ Опубліковано в „Медіазоні“
Тамара Єслямова У Петроградському суді Санкт-Петербурга прокурор Михайло Русскіх (це ім’я варто запам’ятати!) вимагав для активістки Дар’ї Козирєвої 6 років колонії загального режиму, а також 4-річну заборону на адміністрування сайтів, як повідомляє наш кореспондент із зали суду. Прокурор вимагав узяти дівчину під варту просто в залі суду. Прокурор також назвав Козирєву „досить яскравою і неординарною особистістю“, виправлення якої „можливе лише в місцях позбавлення волі“. Прокурор Русскіх пересувається судом у супроводі дев’яти силовиків у масках. Максимальне покарання за повторну „дискредитацію“ армії – 7 років. Переслідування Козирєвої почалося в 2022 році, коли ще 17-річна Козирєва написала на інсталяції, присвяченій допомозі Санкт-Петербурга Маріуполю, фразу: „Вбивці, ви його розбомбили. Юди.“ На початку 2024 року студентку відрахували з СПбДУ за публікації у „ВКонтакте“, в яких критикувалися кримінальні статті про „дискредитацію“ та „фейки“. Вперше її затримали, коли Козирєвій було лише 16 років: 2 серпня 2022 року в парку „Патріот“ вона та її друг зірвали наклейки Z і V з техніки. Тоді на Козирєву та її друга склали протоколи про „дискредитацію“ армії, але справа проти дівчини до суду не дійшла – не зібралася комісія у справах неповнолітніх.